Колективів Солідарності: хто ти і як ти саме можеш себе описати? Яку роль ти виконуєш в Колективах Солідарності?
Міра: Я Міра з АЧХ Київ і Колективів Солідарності, організаторка фестивалю Good Night Macho Pride, який зараз не проводиться, але сподіваюся оживе в майбутньому.
В Колективах Солідарності я в медіа відділі, займаюся тим, що проводжу зустрічі з товаришами в різних країнах і намагаюся спілкуватися з ними, домовлятися про якусь підтримку нашого колективу, продавати мерч і збирати донати, пояснювати тим, хто не розуміє, або інколи навіть не згоден — в чому наша мотивація підтримувати Україну в цій війні. В чому мотивація тих товаришів, які воюють, чому всім, в принципі — лівим, анархістам, неавторитарним людям, які прагнуть до демократичних покращень — чому всім цим людям зараз необхідно підтримувати Україну.
Скільки івентів у тебе було за ці роки, плюс-мінус?
Понад 200, не знаю скільки точно.
Чи є якийсь патерн уявлення про Україну від людей, які приходять на твої виступи? Наприклад, люди приходять з дуже зрозумілою емпатією, чи з якимось консервативними пропагандистськими наративами, чи відстежується популярний патерн?
Більшість людей приходить з нульовим уявленням про Україну і цю війну, бо багато з них молоді, дуже далеко живуть і наче щось чули, але не можна сказати, що реально знають. Є люди, які всі ці роки нас дуже сильно підтримують. Вони самі організовують ці івенти на підтримку України, і вже навіть самі розповідають [про нас] в деяких країнах. І є люди, яких меншість — тобто на кімнату з 50 людей, зазвичай їх не більше двох, які просто по колу повторюють російську пропаганду і, на жаль, дуже їй вірять. Вони зазвичай починають речення з того, що «я не підтримую Путіна, але…».
І за «але» відчиняються ворота в пекло. Думаю, пропаганда рф відрізняється в різних країнах, тож і “але” виходять різні. Ще класична критика: як це так, анархісти не мають бути в армії! І я їм кажу, що є виключення, історично ми не перші, і, напевно, що ми не останні. Але є люди, які не хочуть бачити реальні обставини, і дуже по-сектантськи про це думають, ніби вони такі анархісти в вакуумі. От є для них такі правила, які не можна порушувати, навіть якщо світ навернеться.
Є люди, які питають про націоналістів, але, до речі, за останній рік цього дуже поменшало. Я думаю, що вони вже нарешті зрозуміли, що воюють дуже різні люди. Так, є націоналісти, але є багато інших людей.
Є люди, які питають про цей маргінальний колектив «Асамблея» — він дуже маленький і не бере участь в хоч якійсь роботі в Україні. Можна побачити, що це не реальний колектив, який працює «на землі», бо там немає ніякої інформації про те, що люди роблять в Україні. Є тільки їх думка, нескінченна.
На мій погляд, коли анархістський колектив нічого не робить, то це фейковий колектив. Бо якщо це колектив, він має робити якусь роботу. Якщо вони анархісти, вони мають діяти. А якщо вони не діють, а тільки виражають «мнєнія»… То що про них казати.
Тому про них питають, [«антимілітаристам»] було важливо знайти хоч якийсь колектив, який підтверджує їхню думку. Якщо поїхати до Греції, Італії, або Іспанії, то там вже можна почути питання про 2 травня* — це, напевно, улюблене в місцевих “пацифістів”, — на їх думку, вбили профспілкових людей, тому що вони були профспілковцями, що взагалі ніяк не перетинається з правдою.
*Протистояння 2 травня, які відбулися в місті Одеса 2 травня 2014 року.
Або про народ Донбасу, який дуже хотів емансипуватися, що теж далеко від істини. Мають всі ці застарілі штампи. Там вже стереотипи жорсткі, там «зетками» можуть обмалювати вхід на івент, всяке може статися. Тобто це ще залежить від країни. Але я б сказала, що цього зараз ще менше, перший рік ми були їм більш цікаві.
Тепер вони більше намагаються робити свої івенти і продвигати всю цю історію про те, що Європа мілітаризується, та як нам треба запобігати мілітаризації Європи і роззброюватися тут і зараз. Я думаю, вони теж зрозуміли, що коли вони приходять кричати на мене, і поводять себе як звірі, то вони не знаходять розуміння у місцевої двіжухи, це не дуже їм вигідно. Тому була зміна стратегії на більш прийнятну для місцевої публіки.
Це можна назвати токсичним пацифізмом?
Вау, це хороше формулювання. Ну, і є така тенденція, що чувак, який на мене кричить — це зазвичай білий чувак за сорок. І якщо в багатьох інших питаннях суспільство вимагає толерантного ставлення, тут вони вже мають можливість казати будь-що. Знову ж таки, залежить від країни, але дуже багато де “пацифісти” звинувачують самих українців у війні. І багато людей сидить і спокійно споглядає, хоча в іншій ситуації таке звинувачення жертви їх би розізлило.
Чи існує форма адекватного пацифізму? Якоїсь позиції пацифізму, солідарної з Україною?
Я себе взагалі вважаю радикальною антимілітаристкою. Я проти війни, мені не подобається війна. Я думаю, нам тут відомо, що таке ненавидіти війну, набагато краще, ніж всім цим людям, які себе називають антимілітаристами в Європі. Я думаю, ми головні антимілітаристи: ми хочемо, щоб війна закінчилась. Тому частина наших товаришів пішла воювати — щоб росія забралася з цієї землі та війна закінчилась.
Це дуже залежить від того, що ти маєш на увазі, коли кажеш пацифізм або антимілітаризм. Якщо брати пацифізм в такому класичному плані, то мені не дуже зрозуміло, що він робить взагалі серед анархістів. Тому що, сорі, але не можна досягти справедливості просто чемно попросивши. І це не тільки про війну, це про все в житті.
Як думаєш, наскільки західна анархістська аудиторія та рух відтворює логіку мислення імперіалістських блоків, що от світ поділений на ці блоки, і між ними ми існуємо, а не самої колоніальної логіки. Тобто у них немає такого колоніального, відрефлексованого бачення світу?
Я думаю, що Дональд Трамп їм все більше допомагає зрозуміти, що «не все так однозначно»:). У 2022-му році головне звинувачення в наш бік було, що ми — то майже НАТО. А зараз щодо цього якось притихли й уже крутять нові аргументи. Але це, знову ж таки, дуже залежить від країни. Я не знаю, чим це пояснюється, але, наприклад, в Нідерландах не бачила такої проблеми, що люди бачать тільки дуально і не допомагають, або взагалі щось там погане кажуть. Ти від’їжджаєш потягом до франкомовної частини Бельгії, і там вже інша картина, більше байдужості та агресії. Дуже цікаво, як це пов’язано з мовою, на які мови перекладалася російська пропаганда. Я думаю, що там десь зарита ця собака. Але я не можу сказати, що я точно знаю, як це працює.
Є країни, де дуже важко подолати цю дуальність. Саме тому виходить дивна ситуація, коли вони розуміють, що окупація Гази — це погано, а окупація Луганську їм чомусь такою поганою не здається. Плюс, на жаль, навіть у лівих є такий патерн сприймати нас як один народ.
Наприклад, в німців. Майже на кожній вписці мені обов’язково якийсь німецький товариш розповідає про знайомих росіян хороших, яких він знає. І я теж знаю росіян, які більш ніж окей. Я просто не розумію навіщо вони так активно діляться цією інформацією, вони ж не будуть курду за першої нагоди розповідати про хороших турків, а палестинцю про хороших ізраїльтян. Чому вони з нами так?
Я думаю, що проблема в тому, що ми для них часто якісь одні східні люди, які чомусь посварились. Вони майже ніколи не знають нашої історії. Наприклад, з палестино-ізраїльським конфліктом вже дуже багато всього сказано, і це було актуально для лівих багато років. З курдами трохи легше, бо у курдів немає держави, тож вони ніби не солідаризуються з державою, хоча в їх бік було багато схожих питань, і про НАТО, і про націоналізм. А з нами отака дивна штука, що вони ніхера не знають про цей конфлікт, про історію України та пов’язану з нею історію росії, і тому часте сприйняття — це ми чомусь посварилися і треба нас помирити.
Маргіналізоване уявлення…
Ми робили захід з нашими товаришами в Німеччині, вони нам допомагають, возять гуманітарку регулярно. І з цими товаришами, які «за нас», мала таку розмову, вони кажуть: «Напевно, єдина для нас важка річ, це націоналізм серед великих прошарків населення в Україні». Я питаю: «Що саме ви маєте на увазі під цим націоналізмом зараз?» І вони кажуть: «Ну, це ненависть до росіян». А я їм кажу, от у мене бабусю під час Другої світової забирали до трудового табору, змусили 4 роки бути в рабстві у Німеччині, працювати. І вона навіть помираючи, мені здається, їх ненавиділа — так ніколи і не позбулася цього почуття.
От і кажу: «Чи вважаєте ви мою бабусю націоналісткою через те, що вона ненавиділа німців?». І вони кажуть: «Ні, це ненависть пригнічених». Перепитую: «Окей, а чим це відрізняється від ненависті українців до росіян сьогодні?». І вони такі: «О, так, це може бути інше»!
І дивно, тому що в них не працює ця асоціація, воно ніби окремо існує, хоча це теж саме відчуття. Вона ще Голодомор пережила і примус до роботи в Польщі від більшовиків — одразу після німецького табору. Думаю, росіяни їй, теж не дуже подобались.
Розкажи, наскільки у твоїй сім’ї зберігається родинна пам’ять про Другу світову, про Голодомор, наскільки взагалі цей досвід впаяний у твоє існування, в існування твоєї родини.
Бабуся багато розповідала.
Я не застала нікого з тих, хто воював. Вони, на жаль, рано померли. Один дідусь помер від наслідків поранень у Другу світову, через багато років, після пʼятдесяти, але це були все одно наслідки тих поранень, які він отримав перед полоном і від поганої медицини в концтаборі — зрозуміло, що її там майже не було.
А інший помер від раку — менше, ніж через рік після Чорнобильської катастрофи, що теж, в принципі, для мене частина колоніального досвіду: люди в Україні багато днів не знали, що сталася ця катастрофа, і не могли поїхати кудись, або якось ще зменшити збитки, які Чорнобиль завдав їх здоров’ю в Україні. В цілому, дуже важко порахувати [жертви], тому що ніхто не рахує людей, які після Чорнобильської катастрофи інтенсивно вмирали в Україні наступні кілька років, як жертв Чорнобиля.
Але крім розповідей бабусі, ще залишились такі пам’ятки, як лист з табору — їй вдалося домовитися за гроші з німецьким поліцаєм і передати йому лист до своєї матері. І в мене є ця листівка, і фотокартка з табору. Мало в кого такі штуки є, бо зазвичай була сильна цензура і неможливо було передати такі речі. В мене ще по материнській лінії є добре збережена історія про Другу, і трохи про Першу світову війну, листи, похоронки з тої війни, фотки.
Тобто, твоя родина дещо несла в собі ненависть до радянського союзу?
Моя родина несла в собі ненависть до окупантів.
До німців?
До всіх окупантів. Росіяни, через Голодомор, теж сприймались не дуже добре. Або через розкуркулення, там багато було всього, що не дуже сподобалось. Тут проблема в тому, що про Другу світову в родинах, хто хотів, дуже було легко зберегти пам’ятки. А про інші речі… Не так легко, це було ризиковано або не дуже почесно.
От, наприклад, в прабабусі був брат, який пішов добровольцем, загинув. І про нього я все життя знаю: Анатолій, то, то, то, тільки не було відомо, де його братська могила. Зараз я знайшла, де саме вона в Криму знаходиться, але не можу поїхати через нову окупацію півострова. Я думаю, це було б круто, щоб нарешті хтось прийшов на могилу того Анатолія. Вже майже 100 років пройшло, було б чемно, але, на жаль, вона зараз окупована іншим загарбником.
А був брат, який був ухилянтом і його «бусифіцирували». До речі, коли «ватні» люди прославляють Другу світову і кажуть: «Ой, а зараз бусифікація», — вони просто не дуже розуміють, яка «бусифікація» була тоді. Про нього я не знала, тому що це було не дуже почесно, говорити, що хтось не хотів захищати свою батьківщину, намагався втекти. І врешті його родина, яку він вивіз з Києва в Харків тікаючи від війни і мобілізації, опинилася в дуже важкій ситуації, бо в Харкові було гірше під час окупації Другої світової, ніж в Києві, його молодша дочка померла. Про нього не говорили. Я знайшла його листи, коли вже була доросла, їх не знищили, просто це не було такою темою для розмов.
І на Заході це не всі знають, але люди, що були в полоні, коли поверталися в радянський союз, проходили фільтрацію. Фільтрації — це те ж саме, що росія зараз робить на окупованих територіях. Тебе саджають до товариша майора, і ти маєш довести, що ти не «олень». Тобто, що ти в таборі, в концентраційному таборі, не був надто чемний з адміністрацією, не співпрацював. Коли ми говоримо в Європі про історію Холокосту, там ніхто так не перевіряв, а в радянському союзі це було.
І от, наприклад, в мене дідусь був в таборі, але він успішно пройшов фільтрацію і поїхав далі воювати на Схід. Тобто він ще до 46-го в Другій світовій брав участь. А прадідусь — я точно не можу знати, але так здається — погано пройшов фільтрацію, і навіть його онука, моя мама, не знала взагалі, що він воював. Він казав, що був сліпий і не воював – але ми знайшли військовий квиток. Він з липня 41-го по травень 45-го був в концтаборі. Щось, напевно, сталося, що змусило його приховувати участь в другій світовій.
Можливо, в інших родинах це менше досліджено, та якщо копнути, то там у всіх є якісь люди, які фільтрацію не так пройшли, або якісь, які не хотіли воювати, їх або посадили, або змусили воювати. Але це не ті історії, які залишаються. Бо після війни всі хочуть все забути, а якщо чимось і пишатися, то героями. Якщо він там не дуже герой, то можна людину не згадувати.
Як думаєш, які ще паралелі між радянськими методами і сьогоденною росією у війні повторюються?
Крім фільтрації? Знущання з людей. Тут радше я б сказала, що в них є зараз і паралелі з тим, як себе поводив радянський союз, окуповуючи Європу, інші території, і в них є паралелі з німцями, тому що, наприклад, мою бабусю в 14 років, просто вкрали з дому, прийшли силою забрали і відвезли на працю в Німеччині. Зараз теж росія викрадає дітей і ми можемо тільки здогадуватися, що з ними там роблять.
При цьому росія активно використовує свій образ “Великой Отечественной” як єдиного позитивного субʼєкта, який брав участь [у тій війні], і використовує це, щоб легітимізувати свою присутність в Україні і війну проти України. Але дивно, що ми, активісти, українці, взагалі не намагаємося виборювати в публічній сфері образ себе як легітимних, повноправних учасників Другої світової, що це теж наша перемога. Можливо тому, що хочемо абстрагуватися?
Я думаю, нам важко було б використовувати нашу перемогу над нацистами,серед іншого, тому що росія дуже активна в цьому полі. Тому що, на жаль, це результат колонізації. Цю частину історії вони задіюють на свою користь. В уяві багатьох людей на заході, СРСР – то росія, і всі спільні перемоги й досягнення інших народів росія тягне, щоб видавати їх за свої.
І світ це їсть. Це все важливо пояснювати, але складно, бо тут [в Україні] шалена кількість всього за стільки років окупації. І взагалі, перед війною, на її початку було: «о боже, Німеччина не може допомогти Україні, бо вони ж не можуть, щоб знову на росію щось від них летіло». Хоча вони ніколи не окупували росію цілком, лише маленьку частину. Вони окупували Україну, Білорусь, двічі, другий раз просто повністю. На картах за першу світову теж велика частина України окупована. Теж німцями. Вони взагалі не бачать провини перед нами, але якимось чином бачать її перед москвою, яку вони ніколи не окупували. Тому що вони про всіх нас думають,в історичній перспективі, як про руських, і не хочуть чути нашу думку, бо не бачать в нас суб’єктності.
Тому з Другою світовою так виходить. Якщо перелічують, кажуть, в Другу світову нацистська Німеччина вбивала кого? Євреїв, циган, геїв, комуністів. І забувають сказати про слов’ян майже завжди. Що це не руських, це слов’ян вбивали, “унтерменш”. Наприклад, словенців, бо вони теж слов’яни. Просто трошки територіально далі живуть, їх так само не згадують. Якось вже так виходить.
Як думаєш, досвід Другої світової мав взагалі якийсь вплив на участь у цій війні анархістів, антиавторитаріїв українських, які, скоріш за все, мали цей досвід травматичний у родинній пам’яті?
Я впевнена, що так, навіть якщо люди цього не розуміють. Вся наша історія про війну — це як на нас напали окупанти, і ми оборонялися. Тому як на нас знову напали окупанти, то багато людей розуміли, що треба робити.
Я як прокинулась від перших вибухів, у мене однією з перших думок було: «Так, що бабуся казала, що вони там спочатку робили, як почалося? А нічого не казала, постійно про табір розповідала, ну, невдача».
Тобто я така, блін, чому ж вона мені нічого практичного не розповідала, як бути. Зараз думаю, що це досить дивна претензія до бабусі, вона ж сподівалася, що «ніколи знову», нам обіцяли. Хоча, до речі, вона дуже боялася — в неї сухарики сушилися до кінця життя, на балконі, на випадок, якщо буде голод або війна. Тобто, минуло 60, 70 років, а цей досвід її не залишає ніколи, хоч вона все це пережила, ще не бувши дорослою, а виросла, там в таборі.
От я і думаю, що це впливає. Наприклад, в мене зараз була людина з Франції на виступі, він там всяке мені казав, і серед всього іншого він такий: в нас така велика традиція пацифізму у Франції, що багато наших лівих навіть в Другій світовій не брали участь і втекли. І я була цим так шокована, в мене от один з прадідусів намагався втекти, і це вважається соромом, ніхто не каже про це. А в них це о, ліві, які втекли, щоб не битися з фашистами — в результаті чого, доречі, битися мали наші, прадідусі-дідусі, і частина бабусь, тому що в них вже не було такої можливості і привілею, як кудись втекти від тої війни. А хтось цим пишається. Для мене це дивно.
І я думаю, що це саме через те, що ми знаємо, що для наших попередніх поколінь, окупація була екзистенційною загрозою, їх хотіли вбити. Так само і ми розуміємо, що будь-яка окупація — це екзистенційна загроза, і окупанти будуть тебе вбивати, їм посрати на тебе. Бо він вже окупант, він вже пішов на такі жахливі речі, як прийти до когось додому і забрати в людей все, що в них є — де вони живуть, землю. Тобто просто пограбувати людину на такому якомусь неможливому рівні. І для нас це зрозуміло, що це зло, яке буде ширитися, аж поки хтось не зупинить його. Або не зупинить, і переможуть окупанти і фашисти. Сʼeat la vie.
А для того чувака з Франції це так виглядає: ну, прийшли, вбили євреїв, але в принципі, напевно, жили норм. У когось з тих самих французів, я знаю історії, що були родичі у спротиві, а у цієї людини, напевно, звалили, от і він такий — і я звалю, якщо що, нормальна ж тема. А в нас немає такої теми, бо ніхто «не звалив». Може цивільні були, які виїхали, але військовозобов’язані всі воювали. За теперішню війну більше звалили, напевно. Бо зараз це можливо, а тоді було ніяк.
З досвіду Другої світової, пам’ять про людей, які загинули в тій війні, наприклад, родичів, трохи стирається. Наскільки важливо і наскільки можливо не повторити цього стирання пам’яті про анархістів, які загинули в цій війні? Наскільки цей патерн забування буде актуальний, на твою думку?
Він завжди актуальний, і рано чи пізно, всі забуваються. Це правильно, це не може тривати вічно. Друга світова ще нічого, а війна з Наполеоном зовсім забулась. Наші родичі, напевно, теж приймали в ній участь, але ми про це не знаємо, правда?
Але, наприклад, в моїй родині, від загиблого брата прабабусі залишились всі його листи і похоронка. І мені здається важливим, що мені є, що взяти в руки, це робить цю історію дуже реальною. Бо я думаю, що проблема саме в тому, що забувається все через відсутність нагадувань. Тому я думаю, що дуже важлива політика пам’яті, дуже важливо зберігати не тільки саму історію про людину, але й тексти товаришів, які загинули, якщо вони були, спогади про них, а спогади завжди є, їх образи, їх фотографії.
Для мене, наприклад, дуже символічно, що ми не можемо показувати обличчя й імена білоруських товаришів, які загинули. Тому що це становить велику загрозу для більшості їх родин, допоки є лукашенківський режим. Тому що режим Лукашенка може мститися мамам або іншим родичам, і це вже ставалося, тому така політика.
Це дуже важливо, і я думаю, що це один з таких символів, що якщо ми переможемо, ми будемо мати можливість назвати їх імена і показати їх обличчя. І важливо ці всі речі зберігати, дуже добре, що про деяких людей є багато всього матеріального. Про Дмитра Петрова є сайт пам’яті, наприклад, є відео з ним, є книги. Я сподіваюся, що про інших товаришів теж буде багато матеріалів. Я чула, що про Давида Чичкана буде якийсь документальний фільм. Є записи, де він вірш читає. Можливо, нам пора робити архів. Роздруковувати фото, тексти, збирати, архівувати. Було б добре, якби з часом у нас з’явилися сайти, збирати відео.
Я, наприклад, робила захід для КолСолу в Монпельє у Франції. В них там була переписка чувака, який жив в Монпельє, з Дурруті. І вони так почали архів, дуже класний. І, до речі, мій виступ теж пішов до архіву в Монпельє, розповіді про наших товаришів на війні.
Ще ми посадили дерева, але вони там в такому хиткому стані. Потрібно, щоб з’явились якісь офіційні місця, може якийсь невеликий сквер з деревами. У Швейцарії є цілий ліс таких дерев, на них висять фото й бирочки з іменами. Там вже є для частини наших товаришів — для Марсі, Фінбара, Купера і Діми. І це таке місце у світі, такий парк, де є анархісти, які в Курдистані загинули, тут загинули, махновці, ще хтось. Ну, я не знаю точно про махновців, але там є історичні також. Матеріальні і нематеріальні засоби комеморації дуже важливі.
Мені здається, важливо щоб вони не стали лицарями в білих латах. Щоб вони залишились товаришами зі своїми плюсами, мінусами. Тобто тим, ким вони були. Десь так.
Твоє заключне слово?
Я думаю, що анархісти, анархічний рух загалом заявляє про свободу і звільнення різних людей і народів, щоб всі були вільні, щасливі і рівні. І людям, які живуть в імперіалістичних країнах, з меншим досвідом колективного пригнічення, треба замислюватися про відсутність цього досвіду, і що єдиний їх ресурс, звідки його отримати, це ми або інші люди в колоніальних країнах.
В нас є, на жаль — або, в якомусь сенсі, на щастя — досвід минулих поколінь, їхнього пригнічення і шляху до більших свобод. Є наш досвід війни, пригнічення, втрати. Дуже тяжкий досвід зараз. І я думаю, що найбільше, чого ми могли б досягти, це щоб цей досвід був не марним.
Частиною цього є культура пам’яті, тому що пам’ятаючи про цих людей, ми пам’ятаємо про їх шлях, про їх туги, про те, що їм довелося пережити, і про їх сміливість повстати проти пригнічення і боротися. Я думаю, що сенс культури пам’яті не в смерті, а в тому, щоб пам’ятати життя людей.
І я думаю, що найкориснішим для західних товаришів було б вчитися на нашому досвіді пригнічення і на нашому досвіді визволення, приймати в ньому участь, створювати свій досвід на реальних прикладах, а не просто сидіти на диванах, критикувати нас, або не звертати на нас уваги.
Тому я не дуже розумію, як можна називатися, не те що анархістом — антифашистом, казати «never again» — і не бачити фашистського вторгнення і героїчного антифашистського спротиву, який зараз відбувається в Україні. І не приймати в ньому участь.
Це інтерв’ю з Мірою — активісткою Колективів Солідарності, яка займається організацією міжнародних подій і розповідає про досвід антиавторитарного спротиву, — було вперше опубліковане на сайті Колективів Солідарності. Воно є першим у циклі інтерв’ю та публікацій з антиавторитарними активістами про колоніалізм, культуру пам’яті полеглих товаришів, досвід роботи під час війни та інтернаціональну взаємодію, який своєю чергою є частиною проєкту «Decolonising Cultures of Remembrance» — спроби відрефлексувати поточні події з перспективи формування сталої культури пам’яті на тлі повномасштабної війни в Україні. Матеріал підготовлено у партнерстві з Educat Collective.
More content from this blog
- Нам потрібно артикулювати нашу боротьбу. Інтерв’ю з Катаріна Мартінш – 29 січня 2025
- Погляди на іранське повстання та американо-ізраїльську війну
- Два тижні дій: Заклик колективів солідарності – 5 лютого 2026
- Зберегти країну, а не олігархів. Заява Соціального руху – 3 березня 2025
- Як народи Східної Європи намагалися цивілізувати один одного. Розмова з польською історикинею Елою Квєчінською – 15 жовтня 2024