«Спротив імперіалізму й спротив капіталу — це одна й та сама боротьба». Промова Арсенія – 12 серпня 2026

Спершу я хочу подякувати міжнародній революційній спільноті за послідовну підтримку українського спротиву. Це не самоочевидна позиція: значна частина лівих у світі досі губиться між абстрактним пацифізмом і кампізмом, що бачить у кожному супротивнику США автоматичного союзника.

Щодня в Україні гинуть сотні людей на передовій, щоночі Росія бомбардує мирне населення. Біля мого будинку було знищено комунальну лікарню. Проте мені пощастило, що мої близькі живі. Утім, в кожного українця є власні втрати, ми всі переживаємо наслідки цієї війни, а наше майбутнє під питанням. На нас тисне Росія, на нас тисне корумпований буржуазний уряд, а також на нас тиснуть праворадикали. Проте антифашисти в Україні, феміністичний рух, квір-спільнота, робітники, вірменські, кримські та ромські громади одностайно виступили проти імперіалістичної агресії.

Ця війна почалася не в 2022 році, а раніше – у 2014-му. З анексії Криму та війни на Донбасі, коли Путін і його загони влаштували псевдонародні республіки, скориставшись невдоволенням людей через соціальні проблеми. Він зробив це, бо в Україні зовсім нещодавно народ скинув автократичного корупціонера Януковича, з маєтку якого зробили музей корупції. Сотні тисяч людей у всій країні вийшли на вулиці, невдоволені низькими зарплатами, рівнем життя і корупцією, прагнучи кращого майбутнього для себе та своїх близьких. Це був рух, що мав справді революційний потенціал. На жаль, революції не сталося, на це є багато причин, зокрема і провали лівих, але дух спротиву досі живий в українцях, і українське суспільство доводить це з року в рік. Путін цього боїться. Саме тому він напав у 2022 році – аби поряд із його режимом не виникло місце, де люди самі визначають своє майбутнє.

Ще чотири роки тому Путін вірив, що візьме Київ за кілька днів, але він помилився. Йому протистояла не потужна армія чи рішучий Захід, бо регулярних сил, здатних захистити столицю, тоді практично не існувало. Він прорахувався, бо наштовхнувся на людей: на робітників і робітниць, які вийшли назустріч танкам з гвинтівками в руках. Багато людей готувалися до партизанської війни, робили коктейлі Молотова, а я особисто чергував на блокпосту в 17 років, озброєний старим радянським пістолетом. Ми готувалися до гіршого, але ми виграли битву за Київ. Не генерали і не секретне озброєння нас врятували, а солідарність і єдність робітничого класу, що в кризові моменти проявляє себе.

У стратегічному вимірі Росія вже програла, але поза цим вона продовжує наступати. Повільно, але завдяки дронам, масованим штурмам, обстрілам – російські солдати кілометр за кілометром знищують українську землю. Вони окуповують руїни, які самі створили. Війна змінилася, і на зміну ентузіазмові та волі робітничого класу прийшла потреба в якісному оснащенні, технологіях, воєнній індустрії, справедливій ротації. В багатьох країнах світу люди протестують проти мілітаризації, прагнуть роззброєння, але ми як нація, що чинить спротив імперіалізму, закликаємо передавати озброєння пригнобленим народам, що ведуть боротьбу.

Ми хочемо миру, але на це не погоджуються Путін та російські еліти, тому ми вимушені боротися і робити це якнайкраще. Цього прагнуть люди в тилу і люди на фронті, але є люди, яким власні інтереси важливіші за виживання народу, є люди, яким політичні очки та влада цінніші за життя людей. Саме ці люди зараз при владі в Україні та Росії, проте ми стоїмо. Не завдяки керівництву і законам, що вони приймають, а в першу чергу завдяки народним масам, робітничому класу, що страждає у цій війні найбільше.

Ми, українські революційні соціалісти та анархісти, закликаємо міжнародну спільноту підтримувати український спротив. Ми відповімо вам солідарністю і перемогами в національній і соціальній боротьбі.

Проте послідовна підтримка не означає заплющувати очі на те, що відбувається всередині українського суспільства. Звичайно, український народ протистоїть героїчно, і він має рацію у цій війні. Проте українська держава та її інституції ухвалюють антинародні закони. Зеленський проводить антипрофспілкову та антидемократичну політику в умовах воєнного стану; звісно, українські олігархи збагачуються на війні. У нашій країні немає виборів та багатьох інших буржуазних свобод. Щодня українські робітники стикаються із зростанням цін, відсутністю росту зарплат, наступом на свої права та утиском свободи думки. Уряд України йде шляхом ринкової економіки та скорочення соціальних видатків, він сподівається на підтримку США та інших гегемонів імперіалізму. Наш уряд проводить стрімку приватизацію, але ми вимагаємо націоналізації ключових галузей промисловості та воєнної індустрії, ми прагнемо підвищення соціальних гарантій та розширення самоврядування. Ми робимо все, що в наших силах для цього. І щодня ми стикаємося з тиском, ініційованим фашистами та лібералами.

Мобілізаційне законодавство раз у раз використовується не для справедливого розподілу тягаря війни, а для того, щоб перекласти його на найменш захищених – тоді як діти депутатів і олігархів мають дивовижну здатність уникати фронту. Нерідко влада використовує мобілізацію як репресії. Трудовий кодекс переписують у бік більшої гнучкості для роботодавця й меншого захисту для працівника – саме тоді, коли працівник найменше здатний цьому опиратися.

Паралельно уряд Зеленського заграє з ультраправими, а тому триває реабілітація постатей ОУН і УПА – реабілітація, що замовчує найтемніші сторінки цієї історії: колаборацію частини керівництва цих організацій з нацистською Німеччиною, участь у Волинській трагедії, антисемітські епізоди в риториці й практиці цих рухів. Ультраправих перетворюють на національних героїв, називають їхніми іменами вулиці й сквери, хоча для мільйонів людей – не лише за межами України, а й усередині неї – ця спадщина щонайменше неоднозначна, а для багатьох, зокрема для єврейської й польської громад, – відверто огидна. Ми усвідомлюємо, що це може відлякувати величезну кількість революціонерів з усього світу. Проте також ми усвідомлюємо, що це не причина відмовляти українському народу, який потребує захисту та підтримки. Дії уряду орієнтовані саме на вузьку групу праворадикалів, які наразі помітні на фронті, та українському народу байдужі ці речі, коли взимку немає світла та тепла. Абсолютна більшість української армії – це люди з робітничих середовищ.

Ці проблеми для українського суспільства виникли не з порожнечі. Вони багато в чому реакція на реальну травму: на імперську політику як царської, так і радянської, а тепер і путінської Росії, і на саму війну, що триває просто зараз. Розуміти походження цієї реакції – необхідно. Ця політика має власні наслідки: звужує простір для солідарності, відштовхує частину власного населення саме тоді, коли єдність найпотрібніша, і – що особливо гірко – грає на руку тій самій кремлівській пропаганді, яка десятиліттями видає себе за захисницю “антифашизму”, хоча сама веде одну з найбрутальніших імперських воєн нашого часу.

Проте це не означає, що не варто підтримувати український народ. Так само, як ми підтримуємо Палестину у їхньому протистоянні агресивному імперіалізму, попри всю очевидну реакційність, а часом і відверту жорстокість Хамасу щодо власного населення, – ми підтримуємо український народ у боротьбі проти імперіалізму Росії, попри реакційність частини його влади й суспільства. Це не подвійний стандарт, а один і той самий стандарт, застосований послідовно: право пригнобленої нації на спротив загарбникові не залежить від якості її уряду. Критика націоналістичних ексцесів і безумовна підтримка права на спротив окупантові – це дві лінії, які революційна ліва позиція мусить тримати одночасно, а не одну ціною іншої.

Український народ демонструє свій протест проти панівного ладу. Минулого року саме масові протести змінили рішення уряду стосовно ліквідації антикорупційних органів. Анархісти та комуністи теж брали в цьому участь і були помітною силою на протестах, ми говорили не тільки про корупцію, але й про капіталізм. Ми казали: “Владу мільйонам, а не мільйонерам!”. Пару днів тому українське громадянське суспільство теж здобуло перемогу. Саме завдяки масовим протестам у відставку пішов головнокомандувач Сирський. І сьогодні ми бунтуємо проти підвищення цін на проїзд для робітників у Києві, столиці України. Сотні людей виходять на протест і погоджуються, що підвищення ціни антисоціальне й антинародне. Ми радикалізуємо ситуацію і вимагаємо не тільки не подорожчання, але й права на безкоштовний проїзд для кожного. Ми можемо це робити, бо ми вибороли собі можливість впливати на рішення влади. Це відбувається тому, що класове співвідношення сил в Україні нестабільне. Дух революції присутній в українському суспільстві, і влада боїться його. Сьогодні нам стало відомо, що проти нашого товариша, профспілковця Максима Шумакова, було відкрите кримінальне провадження за його діяльність. Він потребує нашої підтримки, про це важливо говорити, і ми всі маємо тиснути на український уряд, аби ні з ким такого не відбувалося.

Проте ще гірша ситуація прямо зараз із нашими товаришами в Росії. Ми просимо звернути увагу на це.

Ми закликаємо інтенсифікувати кампанію зі звільнення політв’язнів. Я не можу говорити про спротив і оминати тих, хто веде його за ґратами. Українське суспільство активно слідкує за тими, хто перебуває в полоні Росії. Це не тільки військовослужбовці, а ще тисячі активістів, що виступили проти війни та авторитарного уряду Путіна. Багато з них – активісти корінного населення Криму, кримських татар, – вони підпали першими під удар російської влади. Зараз, у 2026-му, ми знаємо щонайменше про 247 політв’язнів з території України, 169 з них – кримські татари. Доходить до абсурду: якщо знайшли вдома Коран – це тероризм; якщо облив фарбою будівлю окупаційної адміністрації – 15 років (це реальний випадок Богдана Зізи). Людей везуть у Сімферопольське СІЗО, де катують, а тим, кому “пощастить”, просто не дають медичної допомоги роками, поки родичі марно намагаються щось передати. Серед в’язнів багато жінок.

Не так давно звільнили українську анархістку, яка боролася проти режиму Лукашенка, дружнього до російського. Молоду дівчину, їй усього 17, посадили на 13 років, проте зараз вона вільна. Це сталося завдяки кампаніям солідарності з нею та тиску на білоруський уряд. Звільнили також антифашиста Владислава Журавльова. Прямо зараз ми активно слідкуємо за становищем ув’язнених українських активістів. Варто згадати Дениса Мацолу, кримчанина та антифашиста, що перебуває в російській тюрмі, і нещодавно ми отримали від нього лист. Є чимало правозахисників в Україні, які займаються цим питанням, проте про це варто говорити в усьому світі.

Опір є і серед росіян, які усвідомлюють злочинний та імперіалістичний характер російського вторгнення. Частина російських анархістів воює за Україну, проте багато з російських опозиціонерів зараз перебувають в тюрмі за дії на території Російської Федерації. Є люди, яких саджають за стікери та гасла, а також просто за думки. Яскравим є приклад анархіста Азата Міфтахова, засудженого за сфабрикованою справою через свої погляди.

Та я стою тут сьогодні не просто просити солідарності – а стверджувати, що ми вже її практикуємо. Український робітничий клас, попри владу, попри олігархів, попри тиск з обох боків фронту, щодня доводить: спротив імперіалізму й спротив капіталу – це одна й та сама боротьба, а не дві різні, між якими треба обирати. Ми виходимо на вулиці проти підвищення цін на проїзд у Києві в той самий час, коли наші товариші тримають оборону під Покровськом. Ми не роздвоюємося між національним і соціальним – ми ведемо обидві боротьби одночасно, тому що інакше перемога в одній обернеться поразкою в іншій.

Тому я прошу вас не про співчуття. Я прошу вас про дію: пишіть листи політв’язням – і українським, і російським, бо розголос – це та зброя, яка справді працює. Тисніть на свої уряди, коли вони торгують принципами заради газу чи контрактів. Будуйте профспілкову солідарність з українськими робітниками – з класом. Бо перемога в цій війні, якщо вона стане лише перемогою держави, залишить нас, як і раніше, без хліба, без прав, без голосу. А перемога робітничого класу – над Путіним, російським імперством, і над власними олігархами водночас – стане першою за десятиліття перемогою, яку варто святкувати без застережень.

Закінчити свою промову я хочу відсиланням до українського рисувальника, Давида Чичкана, що загинув на передовій, борючись за свою мрію про краще суспільство. На своїй картині він зобразив українських революційних діячів з написом: Нехай живе НЕЗАЛЕЖНА САМОСТІЙНА АНТИАВТОРИТАРНА БЕЗКЛАСОВА ПРОГРЕСИВНА ФЕМІНІСТИЧНА СОЦІАЛІСТИЧНА УКРАЇНА.

Арсеній — активіст незалежної студентської профспілки «Пряма дія» та член антиавторитарної мережі «Колективи солідарності», яка допомагає українським антифашистам на фронті.

Оригінальний текст промови. Уперше опубліковано на Left Renewal Blog з дозволу.

---

Якщо не зазначено інше, оригінальні тексти та переклади, створені Left Renewal Blog Collective, публікуються на умовах ліцензії Creative Commons «Із зазначенням авторства — Некомерційна — Поширення на тих самих умовах» 4.0. Передруковані та перекладені матеріали залишаються підпорядкованими ліцензії та умовам їхньої першої публікації.